ЗАВАНТАЖЕННЯ

Шукати

Актуально

АГРЕСИВНА НЕОІМПЕРСЬКА ПОЛІТИКА РОСІЇ ПРОДОВЖУЄ НАБИРАТИ ОБЕРТІВ

Поширити

Небажання світових демократій починати конфлікт з Росією цілком зрозуміле. Ще від початку окупації частини території Грузії в 2008, лідери провідних світових держав намагалися вести політику домовленостей, «замирення» агресивного путінського режиму. Після початку агресії Росії проти України така політика набула рис системності.

Попри іноді гучні заяви, запроваджені санкції та деякі дипломатичні кроки, неконфліктність поведінки США та країн Євросоюзу щодо Росії є очевидною. При цьому система глобальної безпеки, яку створили по закінченню Другової світової війни, і яку уособлює ООН, не є дієвою, коли конфлікт не стосується прямих інтересів світових лідерів. Росія, і це також цілком очевидно, прагне відновити біполярну модель світу, в якій вона буде одним з полюсів тяжіння. Звісно, така політика не враховує появу інших потужних світових гравців, зокрема Китаю, а також глобальну загрозу світовій безпеці, яку несе собою ісламський фундаменталізм. Проте путінський режим не бажає рахуватися з цими викликами, відстоюючи власні, часто – параноїдальні, інтереси.

В цьому контексті є цілком прогнозованою реакція голови МЗС Росії на можливий вступ Швеції до НАТО, а також – погрози, які висловив він на адресу цієї держави. Дуже схожу поведінку демонстрував Уряд нацистської Німеччини перед початком Другої світової війни, а також – Уряд СРСР під час холодної війни. Такі паралелі є небезпідставними ще й тому, що у внутрішній пропаганді нацисти, більшовики та путінці використовують приблизно одну й ту саму риторику, яка базується переважно на культивуванні реваншистських настроїв в суспільстві, тез про «повернення колишньої величі», порятунок світу тощо.

Для перемоги над нацизмом світовій спільноті знадобилося шість важких років та мільйони жертв, повалення радянського режиму тривало фактично близько чотирьох десятиліть. При цьому локальні конфлікти, що відбувалися на периферії зіткнення під час холодної війни, також забрали немало життів. Для деяких країн, зокрема – Афганістану, роль арени зіткнення інтересів закінчилася майже знищенням держави як такої та повернення на кілька етапів історичного розвитку назад.

Україна, нажаль, також стала своєрідним плацдармом, на якому намагаються грати в глобальне протистояння Росія та країни Заходу. Для того, щоб не повторювати помилок попередників, нам необхідно розуміння ситуації, що склалася, серед політичних еліт, та консенсус в суспільстві щодо шляхів виходу з війни та кризи, яка вже є фактично кризою державності, враховуючи умови, які висувають щодо України на т.зв. «Мінському процесі». Останні події, коли офіційний уповноважений з питань Європи та Євразії уряду США фактично призначає дату ухвалення парламентом незалежної держави потрібних в першу чергу для США законів та дату псевдовиборів на окупованих Росією територіях, є нічим іншим ніж відвертим шантажем та демонстрацією справжнього місця України в політичних розрахунках цієї держави. Таке саме ставлення демонструють і інші країни, які претендують на суб’єктність в світовій політиці.

Але в геополітиці не буває все так просто. Ті країни, які ще вчора вважалися сферою інтересів тієї чи іншої наддержави, поступово стають на вищий щабель і з об’єкту перетворюються на суб’єкт в світовій політиці. В нашому регіоні в першу чергу мова йде про Польщу та Туреччину. Важко не відзначити поведінку останньої в конфлікті навколо Сирії, коли незважаючи на погрози своїх союзників по НАТО, Порта пішла на протистояння з Росією і на цей момент, принаймні, вийшла з нього переможцем. Польща також демонструє всі риси регіонального лідера і не боїться робити агресивні кроки.

Відповідно, зовнішня політика України має базуватися в першу чергу на пошуку реальних союзників в боротьбі проти Росії, якими і можуть стати Туреччина та Польща. Проте тут важливо не робити помилок, головною з яких може бути сподівання на альтруїстичну допомогу цих, або інших країн. Після перемоги Майдану і на початку війни з Росією в українському суспільстві панували такі настрої, коли ми раділи з будь-якої погрозливої заяви на адресу Росії. Пройшов час, і далі гучних заяв та «глибокої стурбованості» справа не пішла. Санкції, що були запроваджені щодо Росії, не вплинули на поведінку агресора, і не могли вплинути. Фінансова допомога, яку отримує Україна, надходить переважно у вигляді кредитів, а отже – на нас при цьому ще і заробляють, виставляючи часом неприйнятні умови отримання цих кредитів.

Зрозуміло, що повністю корумпована і неефективна держава, якою є зараз Україна, не викликає в світі ані поваги, ані довіри. Тому внутрішня політика країни має в першу чергу ліквідовувати наслідки панування протягом 25 років олігархічного режиму, який і перетворив потужну як за потенціалом, так і за ресурсами молоду державу на країну третього світу в центрі Європи.

Треба визнати, що вікно можливостей для нас щодня звужується. США та Європа не підуть на відкрите протистояння з Росією доти, доки вона не почне прямо загрожувати їх існуванню. Перемогти власними силами ядерну державу ми не здатні. Тому єдиний вихід – це взаємовигідний союз з тими, хто має амбіції та ресурси кинути виклик існуючому розподілу ролей європейській політиці. Але для початку ми також маємо продемонструвати власну, не нав’язану ззовні, волю до боротьби.

Для цього Україна має негайно вийти з формату мінських угод. Зроблять це діючий Президент та існуюча Верховна Рада, чи для цього потрібні будуть дострокові вибори – питання тактики, не стратегії. Стратегічно ми маємо бути готові до:

А) ескалації насильства на фронті та в тилу (яке, до речі, відбудеться в будь-якому випадку, безвідносно до дій української влади);

Б) жорсткого тиску з боку США та ЄС з вимогою капітулювати перед Росією;

В) активізації п’ятої колони та агентів впливу всередині держави, на найвищих щаблях влади.

Якщо ми витримаємо цей тиск, ми зможемо розраховувати на появу реальних союзників та на реальну, не декларативну допомогу. І тоді можна вести мову про наближення перемоги над ворогом.

Leave a Comment