ЗАВАНТАЖЕННЯ

Шукати

Актуально Аналітика Новини

Соціологія «зради» 2: чому ми хочемо більше російської на радіо, й менше — у школах

Поширити

Якщо бачиш, що маса готова споживати інформаційний продукт будь-якою із двох мов і масі все одно — то треба дедалі радикальніше нав’язувати саме свій вибір. Байдужу аудиторію треба збуджувати, це залізний електоральний закон, пише Олександр Міхельсон для “Детектор-медіа”.

У першій частині матеріалу ваш покірний слуга намагався розбиратися, наскільки президентська кампанія вплинула на «проросійськість» громадської думки в Україні й чому ця «проросійськість» зараз зменшується. Тепер торкнімося питання медіа та мови. Підстава — те саме соціологічне дослідження Київського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка та центру «Соціальний моніторинг», 3000 респондентів, опитаних за місцем проживання, репрезентативна вибірка в усіх регіонах країни, крім, звісно, тимчасово окупованих.

Почати варто з однієї з найперших таблиць. Там містяться відповіді респондентів на питання про те, які ж проблеми турбують громадян понад усе. Опитані могли обрати 11 найважливіших для них особисто проблем, оцінивши їх за п’ятибальною шкалою.

Навряд чи хтось здивується найпопулярнішому. «Припинення вогню на Донбасі», «Зростання тарифів та комунальні послуги», «Зростання цін, інфляція», «Повернення українських військовополонених і утримуваних осіб», «Низький рівень заробітної плати та пенсій», «Розв’язання воєнного конфлікту на сході України та реінтеграція Донбасу». Усі ці пункти набрали від понад 86 % до понад 81 % уваги опитаних, тоді як наступна за важливістю проблема, як бачимо, ненабагато більше 70 %.

Напевне, річ тут у тім, що «соціальна незахищеність населення» — формулювання надто неконкретне. З іншого боку, подальші проблеми набрали такого ж або й іще меншого рейтингу (якщо так можна говорити про проблеми).

«Мовне питання» є окремим підблоком усього опитування. Отже, що спитали соціологи у громадян про медіа та мову, і що ті відповіли? А ось що.

Протягом усього лише місяця ми стали куди менше вважати, що російську у школах не треба вчити взагалі. Причому, як бачимо, прибічників такого підходу й раніше було не те щоб багато.

Але водночас ми стали не так часто надавати російській такого ж значення, як і державній. Натомість дедалі більше прирівнюємо її до «звичайних» іноземних — як-от англійська, французька чи німецька. Забігаючи наперед, скажу, що це загалом корелюється з «вирівняними» даними опитувань різних соціологічних фірм протягом останніх чотирьох років.

Стисло кажучи, ми хочемо, щоб наші діти володіли російською не лише розмовно, а й на рівні граматики — але те, щоб вони грамотно володіли українською, для нас важливіше. Є очевидне пояснення цього: державна політика останніх навіть не п’яти, а, по честі кажучи, двадцять восьми років. Проте цей показник дає ще один натяк: громадяни не вважають можливим розворот до русифікації чи так званої двомовності. Інакше б не ставили українську в пріоритет. Патріотів це має потішити.

Ще одна таблиця говорить сама за себе.

Окрім усього іншого, вона показує, що мова телерадіомовлення та преси не викликає масового відторгнення аудиторії. Причому незалежно від самої мови. Адже з червня, згідно із законодавством, знову мусила вирости частка україномовного контексту в ЗМІ — й ось, ми бачимо наочне відображення цього в соціології!

Дозволю собі висловитися ще вульгарніше: якою мовою буде «українське» мовлення — такою мовою його і споживатимуть. Буде російською — дивитимуться російською, буде українською — теж немає проблем. «Труднощі» аудиторії, схоже, є тільки політичними вигадками радикалів з обох боків. Як там у відомому напіванекдоті про Марка Твена: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені».

Водночас це, на жаль, мотивує тих самісіньких радикалів до дедалі більшої радикалізації. Справді: якщо бачиш, що маса готова споживати інформаційний продукт будь-якою із двох мов, і масі все одно — то треба дедалі радикальніше нав’язувати саме свій вибір. Байдужу аудиторію треба збуджувати, це залізний електоральний закон.

Для влади це означає необхідність уникати будь-яких різких кроків і просто дозволити справам помалу іти так, як вони йдуть і без того. Звісно, якщо влада це розуміє.

Несподіваний навіть для автора цих рядків сплеск «русофобії» демонструє оця таблиця. Просто вдивіться у цифри. Новинні сайти — а за ними й деякі телеканали — чесно повідомили, що від майже половини до більше ніж половини українців хочуть російських серіалів і акторів. Але, як завжди, не повідомили про динаміку настроїв. Така вже суть новин. А характерна-бо саме динаміка.

Авжеж, коли всього за пару тижнів після інавгурації нового президента майже на 6 відсоткових пунктів зростає кількість прибічників заборони російських телеканалів, і на 8 пунктів — прибічників заборони російських соцмереж, це можна пояснити просто: саме з кінця травня Володимира Зеленського почали «мочити» дресировані російські медіа. Що навряд чи сподобалося прихильникам нинішнього президента в Україні.

Але навіть так опитування відображає неминуче. Адже наперед було ясно, що президент Зеленський не зможе миттю розвернути корабель української державності — вибачте за пафос. І що цього йому не пробачать у Кремлі, де щиро вірять, що кораблі державності залежать лише від капітанів, а в жодному випадку не від пасажирів…

Як bonus track дозволю собі додати останню ілюстрацію. Напевне ж, серед читачів є й радійники? Вам має бути цікаво. Тим паче, ця діаграма вибивається з наче «проукраїнського» тренду решти діаграм. Тут маємо помітну зміну наче би на користь російської музики на радіо. Але, можливо, це та ж проблема, яку ми мали з «Євробаченням». Тобто дуже вузький обсяг ротації саме україномовних виконавців, бо від усіх їх… як би це сказати… вимагають за те скромних внесків у розвиток FM-ефіру, ну чи етеру, яка там різниця? )))

А платять, звісно, не всі. От вам і звужений вибір, а як наслідок — і невдоволення аудиторії.